Якщо вам цікаво що такого нового принесли росіяне в Херсонську область то вам не минути такого слова як подвал — це нелегальна тюрма російської армії або російських спецслужб якими після окупації була покрита вся територія окупованої Херсонської області.
Читайте оповідь про один з сотен подвалів в Херсонської області які влаштовували для місцевих жителів російські «визволителі» після вторгнення на південь України
«Камера №13». У Біляївці на Херсонщині російські окупанти катували і мордували людей до смерті
«У мене більше немає мрій. Я боюся навіть мріяти, що знайду тіло Олега. Найбільше, чого хочеться, – повернути все назад. Але я знаю: Олег усе одно не виїхав би з окупації. Бо він не така людина», -ділиться з нами 49-річна Олена Ковалик з села Миролюбівка Нововоронцовської громади Херсонщини.
Події тих днів і досі стоять перед її очима. Перед зникненням чоловіка російські військові вдиралися до будинку Коваликів 16 разів – це почалось відразу після окупації села.
Під час одного з «відпрацювань» з будівлі старостату в Миролюбівці окупанти зірвали український прапор.
Олег Ковалик дочекався, коли росіян не було видно, знайшов цей прапор і сховав його у себе вдома, замурувавши в стіні. І сказав дружині: «Якщо мене вже не буде, а наші хлопці прийдуть у село, ти маєш витягнути цей прапор і вивісити».
Як і багато інших цивільних в окупації Олег спостерігав за пересуванням росіян і намагався передавати цю інформацію українським військовим.
Востаннє Олена бачила свого чоловіка 9 квітня 2022 року. Того суботнього дня Олег пішов на сусідній зернотік – єдине місце в селі, де можна було зловити зв’язок. Звідти він уже не повернувся.
Наступного дня жінка разом із 78-річним Степаном Коваликом, батьком Олега, почали його пошуки. Того ж дня росіяни зупинили батька дорогою додому, натягнули йому на голову мішок і забрали на «допит». Невдовзі його відпустили, а коли везли додому, один із військових РФ сказав: «Батя, не жди своего сына. Его нет».
Пізніше Олена Ковалик дізнається, що її чоловіка росіяни закатували до смерті в день його викрадення. Він помер у перетвореному на катівню приміщенні ліцея села Біляївка сусідньої Новоолександрівської громади.
Через цю катівню пройшли близько двох десятків цивільних мешканців навколишніх сіл. Центр журналістських розслідувань зустрівся з частиною з них і розповідає їхні історії.
93 дні у неволі. Історія Тараса Силютіна
11 березня 2022 року 44-річний Тарас Силютін, охоронець дослідного господарства «Піонер» з села Любимівка разом із напарником, як завжди, пішов на роботу – на розташований неподалік від його будинку зернотік. Під час звичного обходу чоловік побачив, як на територію господарства заїхали два російські БТРи.
Він уже знав, що напередодні окупанти вдерлися до Любимівки і з усіх боків оточили його село. Злякавшись, Тарас із напарником спробували сховатися, але їх швидко знайшли.
Майже три наступні тижні обох полонених тримали в пташнику за селом. Чому їх позбавили волі – окупанти не пояснювали. Все, що раз за разом чув від них Тарас: «До выяснения обстоятельств».
На території пташника росіяни влаштували свій штаб. Там було багато військової техніки і військових. Крім двох охоронців з «Піонера» в пташнику тримали й інших бранців, частину яких поступово вивозили до Нової Каховки, до іншої сумновідомої катівні в тамтешньому райвідділі поліції.
4 квітня Тарас Силютін почув сильні обстріли. Окупанти швидко вивели чоловіка та трьох інших бранців, зав’язали їм очі і вивезли до Біляївського ліцею.
Там усіх закинули до невеличкого підсобного приміщення без вікон і освітлення, площею орієнтовно 3 на 6 метрів, на дверях якого військові намалювали цифру 13.
Попервах у кімнаті було холодно. Щоб бодай якось зігрітися, ув’язнені здирали шматки шпалер і запихували собі під одяг.
Ближче ж до літа там стало нестерпно душно. Відкривати хоч ненадовго двері, щоб запустити свіжого повітря, росіяни суворо забороняли.
Питної води окупанти довгий час не давали взагалі: чоловіки намагалися пити свою сечу і благали росіян набрати їм води хоча б із калюж. Їсти попервах теж не давали взагалі: упродовж перших трьох тижнів полону їх погодували лише чотири рази.
Лише потім окупанти почали приносити зіпсовані крекери і бридку рідку юшку, яку їм доводилося пити з розрізаної навпіл 5-літрової баклажки.
До туалету бранців не виводили. Тож природні потреби чоловікам довелося справляти в залишки каналізаційної труби у підлозі в цій же кімнаті, до якої вставили шматок пластикової пляшки, а також в одноразовий пакетик, який використовували безліч разів.
Оскільки в кімнаті було темно, розрізняти день і ніч бранці навчилися за воркуванням голубів на горищі. Через тривале перебування у темряві у частини з них виникли проблеми із зором. Спати ж їм доводилося на триповерхових дерев’яних нарах зі збитих дошок і на підлозі.
З 5 квітня до перших чотирьох полонених окупанти стали додавати нових. Про те, що їх утримують саме в Біляївці, вони дізналися від бранців з цього села, яких кинули до «камери №13» пізніше. Тарас Силютін розповідає:
«Всі хлопці, яких до нас привозили, були сильно побиті. Перед тим, як нас відпустити, росіяни виводили всіх з мішком на голові і допитували. Мене запитали, де я служив і де хочу залишатися – в Росії чи в Україні. Я відповів, що дуже хочу додому. Потім був ще один допит, вже без мішка на голові.
Росіяни сказали, що у мене є три варіанти: розстріл, тюрма або додому. Я обрав додому. В обмін за це треба було на камеру прочитати надрукований текст про те, що росіяни – наші визволителі, що вони нас годували і подібну маячню».
За що його тримали в полоні – Тарас так і не дізнався. Окупанти повторювали постійно одне й те ж «до выяснения обстоятельств», а що то були за «обстоятельства» так і не пояснили.
Відпустили чоловіка і ще сімох бранців 12 червня 2022 року. Завантажили в «Урал» і вивезли в степ. Тараса Силютіна з двома іншими чоловіками висадили біля села Хрещенівка, з якого вони пішки дійшли до Любимівки. Додому.
До звільнення села на початку жовтня 2022 року Тарас намагався не показуватися на очі окупантам.Залишається в Любимівці і й досі оговтується від пережитого. Перебування в російській катівні підірвало його й без того не бездоганне здоров’я. Окупанти залишили його без ліків і лише один раз дозволили, щоб рідні передали потрібні медикаменти, а надалі заборонили.
Вже після звільнення Любимівки Олена Ковалик змогла зустрітися з Тарасом і дізнатися від нього та інших бранців Біляївського ліцею подробиці смерті свого чоловіка.
69 днів у неволі. Історія Віталія Філіпа
31-річного Віталія Філіпа з села Петрівка затримали разом з його сусідом 4 квітня 2022 року. Російські військові зупинили їх для перевірки телефонів і знайшли у Віталія смс-повідомлення, яке він не встиг видалити.
Воно було від знайомого, який повідомляв, що їхнє село сильно обстрілюють: «Йдуть «Гради». Чоловіка запідозрили в коригуванні вогню по військах окупантів, натягнули на обличчя обох затриманих мішки, зв’язали руки за спиною, відвели до сусідньої ферми, поставили на коліна і почали «допит».
Віталій Філіп згадує:
«Нас били по черзі. Били добряче, так що мені зуби повибивали. Підставляли ніж до вуха. Сусіду чіпляли до пальців якийсь металевий крюк, а до статевих органів приставляли ніж і погрожували їх відрізати.
Били нас з півгодини. Потім закинули до якоїсь машини, зав’язали нам ноги разом і повезли, наказавши не ворушитися, інакше нас розстріляють. А вже була ніч, на дорозі була суцільна багнюка: днями пройшли рясні дощі. Машина застрягла».
Окупанти сказали полоненим, що треба чекати до ранку, бо раніше за ними ніхто не приїде. “Я чув, як вони матом кричали, пропонували викинути нас і прив’язати до дерева. Інші їм відповіли, що ми тоді замерзнемо тут на смерть», – розповідає Віталій.
Вранці 5 квітня машину вдалося витягти і полонених привезли все до того ж Біляївського ліцею. Спочатку їх закинули до якогось класу, де їх «допитував» головний на цій базі військовий з позивним «Шаман».
Віталій Філіп запам’ятав, що в ліцеї також були представники формувань з «ДНР» і «ЛНР», буряти, кадирівці і інші росіяни, які між собою не ладили і час від часу погрожувати вбити один одного.
Під час «допиту» «Шаман» бив затриманих. Віталія він запитав: яке йому прострілити коліно – ліве чи праве? І не без насолоди додав: «Простреленное колено – это минус 10 лет вашей жизни». Час від часу «Шаман» приставляв автомат до його голови і натискав на курок. Однак постріли не лунали.
Після катувань Віталія і його сусіда кинули до «камери №13», де вже знаходились перші четверо цивільних полонених. За годину за новоприбулими знову прийшов «Шаман» і продовжив розпитувати: «Де ЗСУ? Кому ви зливаєте інформацію?»
«Потім нас знову вивели. Другого такого «допиту» ми б уже не пережили. Але поки нас вели, щось сталося. Росіяни заметушилися, почали кричати: «В укриття!» Напевно, почався обстріл їхніх позицій. Нас швидко закинули назад до камери і дозволили, нарешті, розв’язати руки і відкрити очі», – каже Віталій.
За кілька днів до камери закинули нового затриманого – Дмитра Журавльова. Повномасштабна війна застала його в Біляївці, куди він разом із дружиною і дітьми приїхав із Запоріжжя провідати її батьків. Коли Дмитра привели, один із наглядачів сказав: «Якщо ви хочете, щоб з вами таке ж було, ми і вам це вколемо».
Поводився Дмитро Журавльов дуже дивно: постійно бурмотів, що росіяни йому щось вкололи, повзав по підлозі, мочився і випорожнявся під себе та марив, наче в агонії. З кожним днем він ставав усе більш неадекватним. Коли його клали на нари, чоловік постійно падав і з усієї сили бився головою об підлогу.
Потім росіяни кудись забрали Журавльова на кілька днів, а коли повернули до камери, він був уже в чистому одязі і ніби при ясному розумі. Але це тривало недовго: невдовзі його знову вивели, щось вкололи і одразу ж його стан став стрімко погіршуватися.
Час від часу росіяни заходили до камери і лупцювали його дерев’яним кийком та виливали на голову воду із пляшки, яку із залишками кидали поруч із його тілом. Віталій згадує:
«Ми ту воду ділили між собою, пили її по ковточку. А Журавльов помер на наших очах. Йому було дуже зле, ми не раз просили привести до нього лікаря. Стукали в двері, але росіяни відповідали, що з ним все нормально: «Это просто «ломка».
Зрештою він помер і лежав ще в камері з нами, напевно, цілий день. Потім прийшов лікар і констатував його смерть. Росіяни, які зайшли за тілом, гидували його навіть в руки взяти. Сморід же у нас стояв неймовірний».
Крім Журавльова на очах у полонених помер ще один закатований цивільний – Олег Ковалик. А перед цим вони стали свідками катувань двох викрадених братів з села Трудолюбівка. За їхніми словами, братів били так, що від їхніх криків холонула кров.
Росіяни їх роздягали і казали, що різатимуть ножем м’язи одного брата і годуватимуть ними іншого. Після пережитого один із братів покінчив життя самогубством – повісився після звільненням свого села.
Смерть у неволі. Історія Олега Ковалика
Віталій Філіп дуже добре пам’ятає той день 9 квітня, коли до їхньої «камери» кинули Олега Ковалика. він був зі зв’язаними руками, які не дозволялось у перший день розв’язувати.
Як згадує Віталій, брати упізнали Олега і він благав їх розв’язати йому руки, навіть кричав на них.
«Брати його розв’язали і підняли йому з очей шапку, перев’язану поверху скотчем: якби росіяни зайшли, її можна було б швидко повернути назад. Олег попросив води, але у нас її не було. Він сказав, що його катували електричним струмом, палили йому ніс. Хвилин за сорок він став задихатися. Ми стукали в двері, кричали, що йому погано. Але охоронці відповідали: «А що ми зробимо?» І наказали нам замовкнути, пригрозивши кинути нам у кімнату гранату і всіх підірвати… Олег помер у нас на очах. Серце не витримало катувань».
Чоловіки знову постукали в двері і сказали росіянам, що новоприбулий бранець помер. Ті спитали: як вони це зрозуміли в темній кімнаті? Затримані відповіли: «Бо не дихає». І попросили покликати лікаря. «Та нехай з вами лежить. Якщо до ранку не отямиться, тоді прийде лікар», – відмахнулись охоронці.
Вранці до камери зайшли троє, серед яких ймовірно був лікар, який і підтвердив смерть Олега. Один з полонених не виключає, що саме цей лікар був причетний до катувань полонених і саме він колов невідому речовину замордованому до смерті Журавльова.
Невдовзі до камери зайшли четверо чоловіків з нашивками «Военная полиция» з величезним мішком з-під селітри, куди поклали тіло загиблого. Тягнучи його по підлозі в коридор, хтось із них сказав: «Все будет хорошо, она заплатит». Бранці вирішили, що вони говорять про дружину Олега, якій, ймовірно, пропонуватимуть сплатити викуп за тіло свого чоловіка. Однак з подібними пропозиціями до Олени Ковалик ніхто так і не звертався. І це не дивно – адже таким чином став би відомим факт вбивства Олега Ковалика.
Віталій Філіп далі згадує, що час від часу окупанти заводили до їхньої «камери» нових бранців. Одним із них був 66-річний Олександр Валігурський, який потім став окупаційним старостою Біляївки. Такі “виховні” заходи окупанти практикували до багатьох українських посадовців місцевого самоврядування для примусу у співробітництві, або й до уже призначених гауляйтерів.
Напередодні звільнення Віталія і частини інших в’язнів окупанти занесли до камери відра з водою і милом та наказали їм умитися: «Мойте руки и морды, свиньи!» Потім їх виводили на розмову з тим же «Шаманом» і двома росгвардійцями та примушували на відеокамеру читати заготовлений текст про те, як їм «надоела украинская власть».
12 червня 2022 року вісьмох ув’язнених з зав’язаними очима завантажили в машину і вивезли в поля в районі їхніх сіл. Віталій Філіп так згадує мить звільнення:
«Коли нас з сусідом висадили в полі, то сказали: «Постойте немного, глаза пока не развязывайте, а то ох…ете от солнца». І наказали йти суто дорогою, щоб нас не розстріляли. В руки дали пакетик з консервами, пачкою цигарок і маленьким пакетиком соку – мабуть, «компенсація» така за пережите. Росіяни називали мене «дрищом» і я не розумів, чому, бо на до полону я важив 88 кг. А коли мене відпустили – 66 кг. «Шаман» ще жартував, що я ніби в санаторії побував.
Коли машина від’їхала, ми розв’язали очі і чотири кілометри йшли до Петрівки. Дорогою я постійно просив вибачення у сусіда, бо це ж саме через мій телефон і ту кляту СМСку його забрали разом зі мною. Він казав, що все нормально, головне, щоб було все добре вдома».
Виїжджати з окупації росіяни Віталію заборонили. Тож він залишався в селі до самого звільнення і зміг виїхати лише на початку вересня 2022 року. Коли він повернувся додому в жовтні, то на місці села побачив самі руїни – загарбники не залишили там жодного вцілілого будинку.
112 днів у неволі. Історія Юрія Сорочинського
Юрія Сорочинського, 45-річного машиніста управління водного господарства села Шевченківка окупанти затримали біля воріт його будинку 3 червня 2022 року.
«Нічого не пояснюючи, кудись погнали. Поки гнали, били. Я був увесь у крові. Пригнали до мого односельця,теж Юрія, працівника ферми. Там ще троє [затриманих] було. Потім закинули в «КаМАЗ», водій якого встиг сказати, що він родом з Чаплинки і що батьки його досі там. Спочатку нас завезли нібито в Хрещенівську школу, а потім привезли в Біляївку», – згадує Юрій.
У Біляївці чоловіка вивели на «розстріл». «Автоматною чергою стрельнули і все», – каже він. А потім почався «допит», з якого він дізнався, що його звинувачують у коригуванні вогню по окупаційних військах.
Час від часу до “камери №13” росіяни заводили нових бранців. Юрій запам’ятав одного «діда з Каховки», який нібито переплив Каховське водосховище, бо хотів десь зняти українську пенсію з банківської картки. Однак цей дід виглядав дуже підозріло, тому інші бранці з ним практично не розмовляли.
Як й інших затриманих, Юрія Сорочинського теж примусили знятися у постановочному відео, на якому він мав “зізнатися” в тому, що корегував вогонь по росіянах. Хто його допитував і хто знімав це відео, чоловік не знає.
Юрій був серед чотирьох бранців Біляївського ліцею, яких окупанти тримали до останнього. Учечері 18 вересня 2022 року він почув, як усі охоронці виїхали з будівлі і одразу після цього ліцей обстріляли з автоматів. А наступного дня у будівлю зайшли російські військові, які розмовляли з характерним кавказьким акцентом.
23 вересня Юрія разом із іншим бранцем вивезли спочатку до села Золота Балка на узбережжі Каховського водосховища. В цей момент почались сильні обстріли, тож окупанти вирішили відвезти його до сусідньої Новоолександрівки, де мешкав його батько. Там чоловіку наказали нікуди не виїжджати. Тож повернутися до свого будинку в Шевченківці він зміг лише після звільнення, на початку жовтня 2022 року.
«Олег мріяв підняти прапор після звільнення». Історія Олени Ковалик
Поки Олена, дружина Олега Ковалика, залишалась в окупації, російські військові знову і знову вдиралися до її будинку. Загарбники перевертали всі речі, простукували паркет, пересували меблі, нишпорили по всіх закутках. Шукали зброю, джип і сина-АТОвця.
- «Росіяни казали, що шукають зброю. Один із них казав мені з презирством: «Что ты, белая, пушистая, нам рассказываешь? Мы всё знаем! И какими такими силами вы заработали это вот всё? Хочешь сказать, что честным трудом?» Я йому на це: ну, а яким ще трудом, працюючи на землі, можна собі заробити? Він не зупинявся: «Наркотиками торговали? Признавайся, где джип спрятала!» Я відповіла, що нема у нас джипа, у нас – старенькі «Жигулі». Росіянин не вірив: «Мы всё про вас знаем, что у вас сын АТОшник! Нам ваш бывший сельский глава всё рассказал обо всех в вашем селе»
Син Олена та Олега Коваликів дійсно був ветераном АТО. Окупанти з особливою люттю полювали на колишніх українських військовослужбовців чи співробітників правоохоронних органів, вбачаючи в них загрозу. Таких цивільних кидали “на підвал” тільки через причетність до силових структур, а їхні сім’ї, навіть за відсутності ветеранів, постійно тероризували обшуками і допитами. У цьому їм допомагали колаборанти-стукачі, як було і у випадку із подружжям Коваликів.
З окупації Олена Ковалик виїхала 29 квітня 2022 року, а повернувшись після звільнення у вересні 2022 року додому побачила, що її будинок окупанти розграбували і понівечили. Сусіди розповіли, що росіяни завантажили і кудись вивезли меблі та інше майно. А згодом у місцевій школі вона знайшла свою морозильну камеру і диванчик.
За першої нагоди Олена Ковалик приїхала до Біляївки, де ми вперше з нею й зустрілись і тоді ж вперше розповіли історію зникнення її чоловіка та про цю катівню. Вона по крупицях продовжила збирати інформацію про Олега і пошуки його тіла стали справою її подальшого життя. Однак не всі бранці захотіли їй розповідати те, що бачили. Та й вижили не всі: один із затриманих повісився, інший помер від серцевого нападу, а третій загинув під час обстрілу. Ті ж, хто вижив, досі не можуть оговтатися від пережитого – кажуть, що “психіка поламана у всіх».
Для пошуку тіла чоловіка Олена залучала кінологів з собаками, не раз сама шукала сліди ймовірного місця поховання навколо ліцею. Непокоїть її один зі старих дренажних колодязів, засипаних землею, біля якого собаки поводилися особливо дивно. Однак розчистити колодязь поки не вдалось, а власними силами це зробити майже неможливо.
Нещодавно працівники Біляївського ліцею під час прибирання в одному з сусідніх з «камерою №13» кабінетів знайшли дивний малюнок зі схемою, що дуже нагадує мапу. У тому ж кабінеті на кожному вікні були написані слова: «Мухтар», «Барсик» та інші, можливо, позивні окупантів.
Олені вдалося знайти те, що зображено на схемі: червоний сарай, який стоїть на городі неподалік від ліцею, а також у кого поряд є пес алабай. Бо слово “Алабай” з орієнтовним місцем розташування теж вказане на цьому малюнку.
Але перевірити те місце, позначене на схемі малюнком, дещо схожим на православний хрест, вона поки не змогла: там усе поросло травою і може бути небезпечно. Тож жінка чекає, коли настане сприятлива погода, аби можна було прибрати траву і продовжити пошуки. Однак обстежити територію мають ще й сапери, а коли це станеться – невідомо.
Історія Олени та Олега Коваликів, про яку ми розповілі ще восени 2022 року, а також про інших цивільних полонених катівні в Біляївці набула розголосу завдяки правозахиснкам та іноземним журналістам. У вересні 2023 року Олена Ковалик брала участь у зустрічі з генпрокурором Андрієм Костіним, організованій командою The Reckoning Project, що документує воєнні злочини Росії в Україні. Однак поки це не допомогло в її пошуках тіла Олега.
Олена продовжує зберігати врятований Олегом український прапор, зірваний окупантами після захоплення їхнього села.
«Коли ми повернулися додому, син першим ділом пішов діставати захований прапор. Він сказав, що це була батькова мрія – підняти його у звільненому селі. Але син пропонує зробити це після того, як ми знайдемо його тіло. Ми віримо, що нам це вдасться», – каже Олена Ковалик.